Теоретичні та прикладні питання державотворення

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД ЯК ІНСТРУМЕНТ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ

Юрій Чорниш — 2025-12-07

У процесі дослідження проаналізовано особливості компетентнісного підходу як інструменту публічного управління формуванням професійної відповідальності державного службовця. Визначено, що компетентнісний підхід виступає ефективним методологічним орієнтиром модернізації кадрової політики в системі державної служби, оскільки забезпечує інтеграцію знань, умінь, навичок, ціннісних орієнтацій і поведінкових характеристик у цілісну модель професійної діяльності публічного службовця. Обґрунтовано, що професійна відповідальність формується не лише під впливом нормативно-правових вимог, а й у процесі розвитку ключових управлінських, комунікативних, етичних і цифрових компетентностей.

Актуальність дослідження зумовлена сучасними трансформаційними процесами у сфері публічного управління, необхідністю адаптації державної служби до європейських стандартів врядування, посиленням суспільного запиту на прозорість, підзвітність і результативність діяльності органів влади. В умовах реформування системи державної служби зростає потреба у формуванні нової генерації публічних службовців, здатних діяти в умовах невизначеності, приймати відповідальні управлінські рішення та забезпечувати якісне надання публічних послуг. Наукова новизна дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні компетентнісного підходу як інструменту публічного управління формуванням професійної відповідальності державного службовця, уточненні його змісту та структури в контексті сучасних викликів державного управління.

Удосконалено уявлення про взаємозв’язок між розвитком професійних компетентностей і становленням відповідальної професійної поведінки публічних службовців. Окрему увагу приділено механізмам моніторингу та оцінювання рівня сформованості професійної відповідальності через систему індикаторів поведінки, що відповідають кожній групі компетентностей. Виявлено, що цифровізація публічного управління висуває нові вимоги до відповідальності службовців, трансформуючи її з суто дисциплінарної категорії у площину етичного поводження з даними та кібербезпеки.

У результаті дослідження автор зробив висновки, що впровадження компетентнісного підходу сприяє підвищенню ефективності кадрової політики, формуванню управлінської культури, орієнтованої на результат, та посиленню довіри громадян до інститутів державної влади. Доведено доцільність використання компетентнісних моделей у системі підготовки, добору, оцінювання та професійного розвитку державних службовців як необхідної умови забезпечення сталого розвитку публічного управління. Системне впровадження індивідуальних програм професійного розвитку дозволяє забезпечити безперервність процесу вдосконалення управлінських навичок та особистісної відповідальності за результати діяльності. Обґрунтовано необхідність гармонізації національних стандартів компетентностей із загальноєвропейською рамкою, що сприятиме інтеграції вітчизняної державної служби в єдиний адміністративний простір. Отримані результати можуть бути використані органами публічної влади для вдосконалення стратегій управління персоналом, розробки посадових інструкцій нового типу та підвищення якості кадрового резерву.

ДОКАЗОВЕ ВРЯДУВАННЯ ЯК МОДЕЛЬ ІНТЕГРОВАНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ СТРАТЕГІЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Костянтин Герасимюк — 2025-12-14

Обґрунтовано концептуальні, методологічні та організаційно-функціональні засади інституціоналізації комплексної експертизи та багаторівневих систем моніторингу і оцінювання стратегій розвитку територіальних громад. Актуальність дослідження зумовлена критичною необхідністю адаптації територіальних громад до викликів воєнного стану та завдань масштабного повоєнного відновлення України. В ході аналізу поточного стану стратегування в об’єднаних територіальних громадах ідентифіковано системні проблеми: фрагментарність експертного супроводу, відсутність інституційної пам’яті та низький рівень інтеграції інструментів доказового врядування у щоденну практику місцевого самоврядування.

Запропоновано цілісну інтегровану модель, яка базується на функціонуванні постійно діючих експертно-аналітичних платформ, що забезпечують безперервність аналітичного супроводу. Методологічний апарат моделі включає поєднання багатокритеріального аналізу для пріоритезації проєктів, модифікованих методів SWOT- та PESTLE-аналізу для врахування воєнних ризиків, а також сценарного прогнозування. Особливу увагу приділено цифровізації процесів через впровадження систем моніторингу сталого розвитку, інтеграцію з екосистемою DREAM та використання ГІС-технологій. Обґрунтовано перехід від формального фінансового контролю до аудиту результативності, що дозволяє оцінювати соціально-економічний ефект кожної бюджетної гривні.

Практична значущість моделі полягає у зміцненні інституційної спроможності громад, підвищенні прозорості використання ресурсів, залученні міжнародних інвестицій та забезпеченні відповідності послуг жорстким стандартам Європейського Союзу, що є стратегічно важливим для успішної інтеграції України до європейського простору. Додатковий акцент у запропонованій моделі зроблено на інклюзивності процесів прийняття рішень через розширення механізмів партисипативного бюджетування та безпосереднє залучення мешканців до верифікації результатів моніторингу, що дозволяє мінімізувати корупційні ризики на етапах реалізації інфраструктурних проєктів, забезпечуючи високий рівень довіри з боку локальних спільнот та зовнішніх донорів.

РОЗВИТОК ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ В ІНДУСТРІАЛЬНИХ ЗОНАХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: ТИПИ ТА СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ (англ.)

Олексій Єремиця — 2025-12-14

У статті досліджено процес формування публічних просторів на основі об’єктів індустріальної спадщини в контексті реалізації політики сталого розвитку міст і територіальних громад. Визначено соціально-функціональні типи публічних просторів, що виникають у межах індустріальних зон, та окреслено їх структурні елементи, від яких залежить архітектурна якість, соціальна інтеграція й комунікативна активність середовища. На основі аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду ревіталізації промислових територій систематизовано основні моделі трансформації: музейні, культурно-освітні, рекреаційні, креативно-кластерні, багатофункціональні та ландшафтно-рекреаційні. З’ясовано, що роль індустріальної спадщини може проявлятися як історичний фон, композиційний акцент, функціональна основа або містобудівний масив, що визначає сценарії її інтеграції у міський простір.

Стаття також розкриває управлінські аспекти процесів ревіталізації, наголошуючи на необхідності узгодженості між архітектурно-просторовими рішеннями та соціально-економічними стратегіями розвитку громад. Висвітлено важливість удосконалення механізмів міжсекторальної взаємодії та розширення партнерства за моделлю «влада–громада–бізнес». Шляхом вивчення успішних кейсів партисипативного проектування дослідження демонструє, як залучення місцевих жителів на ранніх етапах планування нівелює соціальний опір та формує почуття власності щодо трансформованого простору. Обґрунтовано необхідність формування державної політики ревіталізації промислових територій, спрямованої на посилення соціальної участі, збереження культурної ідентичності та забезпечення екологічної регенерації територій. Особливу увагу приділено інтеграції «зелених» технологій у межах старих промислових структур для вирішення сучасних кліматичних викликів та відновлення біорізноманіття. Такий підхід дозволяє створювати стійкі міські ландшафти, здатні адаптуватися до мінливих технологічних та екологічних вимог.

Результати дослідження мають прикладне значення для органів державної влади та місцевого самоврядування у сферах просторового планування, збереження індустріальної спадщини та розвитку громадських просторів як ключових факторів підвищення якості міського середовища. Зрештою, запропоновані рекомендації слугують комплексною дорожньою картою для перетворення занедбаних «браунфілдів» на життєздатні міські хаби, які шанують минуле, служачи майбутнім поколінням. Така трансформація не лише відновлює фізичну тканину міста, а й ревіталізує духовний та культурний зв’язок між громадою та її індустріальною історією.

СПЕЦІАЛЬНИЙ РЕЖИМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У САНІТАРНО-ЗАХИСНИХ ЗОНАХ

Сергій Корчовий — 2025-12-14

У статті здійснено теоретико-правове та прикладне обґрунтування функціонування спеціального режиму господарської діяльності у санітарно-захисних зонах (СЗЗ) як інструменту публічно-правового регулювання використання територій, що зазнають підвищеного техногенного навантаження. Підкреслено, що в умовах урбанізації, зростання промислового навантаження та концентрації виробництва питання забезпечення екологічної безпеки населення і раціонального використання земель набуває особливої актуальності. Визначено, що СЗЗ є різновидом територій з регламентованим господарським режимом, який поєднує екологічні, містобудівні та адміністративно-правові аспекти. Доведено, що ефективне функціонування спеціального режиму в межах СЗЗ має базуватися на принципі превентивності, що дозволить мінімізувати ризики для здоров’я населення ще на етапі проектування промислових об’єктів.

Розкрито поняття спеціального адміністративно-правового режиму господарювання як особливого порядку організації та здійснення господарської діяльності, що передбачає встановлення державою певних обмежень і стимулів для суб’єктів господарювання задля досягнення балансу публічних і приватних інтересів. Проаналізовано нормативно-правові основи діяльності у межах СЗЗ, визначено їхній статус у структурі земель промисловості та природоохоронних територій. Наголошено, що відсутність у законодавстві цілісного визначення «спеціального режиму господарювання» та розпорошення компетенцій між органами державної влади створюють колізії у сфері управління такими зонами. Автор акцентує на важливості розробки диференційованого підходу до встановлення обмежень, який би враховував специфіку галузі виробництва та реальний рівень екологічного впливу конкретного підприємства.

У статті запропоновано класифікацію дозволених і заборонених видів господарської діяльності у межах СЗЗ, визначено основні проблеми реалізації режиму – зменшення розмірів зон, самовільне будівництво, зміна функціонального призначення територій, недостатній контроль і баланс озеленення. Обґрунтовано необхідність удосконалення нормативної бази, реєстрації СЗЗ у кадастрах, запровадження екологічного моніторингу та компенсаційного планування. Окрему увагу приділено механізмам цифровізації управління, зокрема необхідності інтеграції даних про межі санітарно-захисних зон до Державного земельного кадастру та автоматизованих систем містобудівного моніторингу. Запропоновано впровадження економічних стимулів для суб’єктів господарювання, які здійснюють заходи з ревіталізації та озеленення територій зон, що сприятиме покращенню загального стану довкілля. У висновках підкреслюється, що гармонізація вітчизняного законодавства із європейськими стандартами у сфері промислової безпеки є ключовою умовою для створення прозорого та дієвого правового поля функціонування СЗЗ в Україні.

УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМПЛЕКСНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ В СИСТЕМІ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Микола Попов — 2025-12-14

Обґрунтовано концептуальні, методологічні та організаційні засади інституціоналізації комплексної експертизи стратегій розвитку об’єднаних територіальних громад. На основі аналізу нормативно-правових актів, методичних документів, наукових досліджень і зарубіжних практик виявлено ключові прогалини у процедурній формалізації, обов’язковості та системності експертного супроводу стратегічного планування.

Запропоновано концептуальну модель комплексної експертизи, що інтегрує постійно діючі експертно-аналітичні структури, багатокритеріальні методи оцінювання, SWOT- і PESTLE-аналіз, сценарне прогнозування, експертне ранжування та індикаторне оцінювання сталого розвитку. Модель забезпечує міждисциплінарність, системність і процедурну визначеність експертизи на всіх етапах стратегічного циклу – від формування концепції до моніторингу та оцінювання результатів реалізації стратегії. Запропоновані підходи сприяють підвищенню ефективності управлінських рішень, зміцненню інституційної спроможності громад і реалізації потенціалу децентралізації в Україні. Системна експертиза виступає не лише інструментом контролю, а й каталізатором залучення інвестиційних ресурсів. Особливу увагу приділено розробці механізмів громадського контролю та залучення стейкголдерів до процесу експертного оцінювання, що мінімізує корупційні ризики та суб’єктивізм.

ЕВОЛЮЦІЯ КАТЕГОРІЙ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ В АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Сергій Хрустовський — 2025-12-14

У статті розглянуто історичну еволюцію категорій населених пунктів на території України – від давньоруських градів до сучасної системи міст, селищ і сіл. Автор доводить, що розвиток форм поселень має неперервний історико-правовий, соціальний і просторовий характер, який безпосередньо впливає на формування сучасної системи адміністративно-територіального устрою. Проаналізовано правові джерела та підходи до класифікації поселень у різні історичні періоди – добу Давньої Русі, Річ Посполитої, Гетьманщини, періоди перебування українських земель у складі Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій, радянську та сучасну добу. Встановлено, що відсутність єдиного нормативного критерію віднесення поселення до певної категорії у минулому зумовлювала численні управлінські диспропорції, зокрема невідповідність статусу населеного пункту його реальному соціально-економічному розвитку. Окрім термінологічних уточнень, у роботі акцентується увага на необхідності врахування функціональної ролі населених пунктів, яка часто виходить за межі суто статистичних показників чисельності жителів.

Особливу увагу приділено аналізу Закону України від 28 липня 2023 р. № 3285-IX «Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України». Виявлено його позитиви та проблеми, пов’язані з надмірною жорсткістю критеріїв щодо чисельності населення й типу забудови, що створює ризики невідповідності статусу фактичним характеристикам поселень. Підкреслено, що сучасна трансформація статусу селищ міського типу в селища потребує виваженого підходу, аби уникнути адміністративного хаосу та зберегти доступ мешканців до базових соціальних послуг. Автор обґрунтовує доцільність введення в офіційну номенклатуру окремої категорії «містечко» як історично притаманної для української системи розселення проміжної форми між містом і селом. Наголошується, що відновлення поняття «містечко» узгоджується з європейськими класифікаціями ESPON і OECD, де існує аналогічна категорія «small town».

Додатково досліджено вплив процесів децентралізації на спроможність територіальних громад самостійно визначати пріоритети просторового розвитку в межах оновленої законодавчої рамки. Отримані результати можуть бути використані при вдосконаленні національної моделі просторового планування, розробці регіональної політики та модернізації законодавства про адміністративно-територіальний устрій України.

РЕФОРМИ ТА ІННОВАЦІЇ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ: ЕВОЛЮЦІЯ МОДЕЛЕЙ І ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ

Наталя Колісніченко — 2025-10-24

У статті надається аналіз інновацій у сфері публічного управління, зокрема трансформації традиційної моделі адміністрування у сучасні форми управління: Нове публічне управління (NPM), мережеве управління (Network Governance) та Неовеберіанську модель. Розглядаються особливості впровадження інновацій, їх вплив на ефективність державних послуг, а також фактори, що стимулюють або стримують ці зміни. Значну увагу приділено аналізу міжнародного досвіду, ролі політичної волі, адміністративної культури та лідерства у просуванні реформ. Наголошується на необхідності застосування сучасних управлінських інструментів, таких як оцінка ефективності, цифрові технології, партнерства з громадськістю та бізнесом, що дозволяють адаптувати публічне управління до нових викликів. Висвітлено значення якості надання послуг і орієнтації на потреби громадян як ключових елементів модернізації управлінських процесів. Зокрема, підкреслюється, що ефективне надання державних послуг більше не можливе в ізоляції: майбутнє за партнерством між урядом, бізнесом і громадянським суспільством. З огляду на суспільні виклики та розвиток технологій, традиційні управлінські моделі поступаються місцем динамічним і колаборативним підходам, орієнтованим на спільне творення цінностей. Узгодження цифрових стратегій з потребами громадян, впровадження людиноцентричних сервісів та інвестиції в новітні технології, такі як штучний інтелект, мають зміцнити довіру до влади та підвищити якість публічного управління.

РОЛЬ ПАСІОНАРНОСТІ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СТІЙКОСТІ ТА ЗГУРТОВАНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД ПІСЛЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ

Лариса Комаха — 2025-10-24

У статті досліджується феномен пасіонарності як ключового ресурсу забезпечення стійкості та згуртованості територіальних громад у посткризових умовах. Автор обґрунтовує, що кризові явища – від воєнних конфліктів і соціально-економічних потрясінь до пандемій та природних катастроф – вимагають від місцевих спільнот нових механізмів самоорганізації та мобілізації ресурсів. Пасіонарність у цьому контексті розглядається не лише як індивідуальна якість особистості, що характеризується високим рівнем мотивації, ініціативності та готовності до подолання труднощів, але і як колективний ресурс, що формує соціальний капітал, довіру та солідарність між членами громади.

Здійснено комплексний аналіз психологічних, соціальних і культурних аспектів пасіонарності, що в сукупності визначають її роль у процесах консолідації громади. Показано, що психологічна готовність до дії сприяє ініціативності та здатності членів громади брати відповідальність у кризових ситуаціях; соціальний капітал забезпечує налагоджену комунікацію та довіру; а соціокультурна інтеграція формує ціннісну основу колективної ідентичності. Саме взаємодія цих складових дозволяє громадам швидко адаптуватися, ефективно координувати зусилля та забезпечувати довгострокову стійкість.

На прикладах українських територіальних громад продемонстровано, що високий рівень пасіонарності сприяє активізації волонтерських рухів, реалізації громадських ініціатив, розвитку механізмів «бюджету участі» та формуванню партнерств між владою, громадськими організаціями та бізнесом. Зарубіжні дослідження підтверджують значення соціального капіталу та довіри як чинників колективної мобілізації й солідарності. Особливу увагу приділено впливу повномасштабної війни в Україні, яка стала каталізатором інституціалізації локальних ініціатив і трансформації спонтанних проявів пасіонарності у сталі управлінські практики. Така інституціалізація дозволяє громадам не лише ефективно реагувати на поточні виклики, але й закладати фундамент для стратегічного відновлення. Водночас це створює нові виклики для публічного управління щодо інтеграції цих низових рухів у загальну систему врядування.

У статті сформульовано висновок, що роль пасіонарності полягає у перетворенні індивідуальної активності на колективну силу, здатну забезпечити життєздатність громади навіть у найскладніших умовах. Для органів публічної влади важливо створювати інституційні, освітні та комунікаційні механізми підтримки цього ресурсу. Перспективи розвитку пасіонарності визначаються трьома векторами: інституалізацією локальних ініціатив, інтеграцією цифрових інструментів та міжнародною співпрацею, що відкриває нові можливості для відновлення та сталого розвитку територіальних громад у післякризовий період.

УРОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 1991–2011: ФОРМУВАННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ДО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ (НА ПРИКЛАДІ ПІВДЕННОГО ОПЕРАТИВНОГО КОМАНДУВАННЯ)

Валерій Осипов — 2025-10-24

У статті розглянуто особливості державного управління процесом формування системного підходу до морально-психологічного забезпечення (МПЗ) Збройних Сил України у період 1991–2011 років. Проаналізовано основні етапи становлення національної системи МПЗ, відповідну нормативно-правову базу, а також управлінські рішення, що безпосередньо вплинули на ефективність діяльності профільних структур у військах. Окремий акцент зроблено на важливості адаптації радянської спадщини до нових демократичних стандартів, що стало фундаментом для створення вітчизняного інституту виховної роботи.

Особливу увагу приділено досвіду Південного оперативного командування (Південне ОК) як практичного прикладу розбудови системи морально-психологічної роботи в умовах військової реформи. З моменту свого заснування Південне ОК фактично стало провідним полігоном для апробації нових підходів: тут розроблялися методичні засади соціологічних досліджень та формувалися принципи державного ставлення до системи МПЗ у всіх силових структурах України. Встановлено, що інтеграція соціологічного моніторингу у повсякденну діяльність військ дозволила керівництву оперативніше реагувати на зміни морального стану особового складу.

Формування системного підходу до МПЗ стало не лише внутрішнім завданням розбудови армії, а й важливим елементом загальнонаціональної стратегії інтеграції України у світове та європейське співтовариство. Досвід Південного оперативного командування став практичним підґрунтям для вдосконалення державної політики, а результати його діяльності були використані при підготовці змін до низки ключових нормативно-правових актів. У ході дослідження розкрито роль офіцерів-психологів у трансформації застарілої ідеологічної підготовки в дієву систему психологічної підтримки та захисту військовослужбовців.

Автором визначено ключові чинники, що сприяли системності МПЗ, а також виокремлено проблеми, які потребували подальшого вирішення. Зроблено висновки про визначальне значення досвіду перших двадцяти років незалежності для сучасного етапу розвитку Збройних Сил України. Наголошено, що закладені у цей період принципи залишаються актуальними для зміцнення боєздатності армії в умовах сучасних гібридних загроз.

ВІД «Е-УРЯДУВАННЯ» ДО «І-УРЯДУВАННЯ»: ДОРОЖНЯ КАРТА ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ШІ В ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ

Олена Поступна — 2025-10-24

У статті розроблено концептуальну та практичну Дорожню карту впровадження інноваційних технологій Штучного Інтелекту (ШІ) в систему публічного управління, що є необхідним для здійснення стратегічного переходу від парадигми електронного урядування (Е-Урядування), орієнтованої на транзакційну ефективність, до інтелектуального урядування (І-Урядування), яке забезпечує прогностичне моделювання та проактивне надання послуг. Обґрунтовано еволюційну відмінність між моделями, де І-Урядування виступає як якісно нова парадигма, що використовує ШІ для когнітивної оптимізації та вирішення складних, неструктурованих викликів сучасності.

Здійснено систематизацію комплексних загроз, які генерує цей перехід, зокрема технічних (проблема якості та інтероперабельності даних, кібербезпека ШІ-систем), інституційних (кадрова невідповідність та організаційний опір) та етико-правових (упередженість алгоритмів, непрозорість та проблема підзвітності у гібридних системах). Для подолання цих системних перешкод представлена Дорожня карта реалізована як ризик-орієнтована, трифазна модель, що забезпечує збалансовану імплементацію.

Фаза І пріоритетно фокусується на інституційному оформленні ШІ-Урядування, створюючи його фреймворк та регуляторні «пісочниці» для превентивного контролю етичних ризиків. У межах цього етапу особливу увагу приділено впровадженню архітектури Data Lake, що дозволяє консолідувати розрізнені державні реєстри в єдиний простір для якісного навчання нейромереж. Фаза ІІ передбачає масштабування успішних пілотів, автоматизацію рутини та масштабну трансформацію людського капіталу через цільову перепідготовку державних службовців. Авторами доведено, що цей етап неможливий без запровадження стандартів Explainable AI (XAI), які мінімізують ефект «чорної скриньки» та підвищують довіру до алгоритмічних процесів. На фазі ІІІ досягається цільовий стан І-Урядування, де ШІ використовується для прогностичного моделювання складних процесів, а законодавче закріплення права на пояснення та оскарження алгоритмічних рішень гарантує підзвітність системи. Важливим аспектом дослідження є аналіз механізмів демократичного контролю, що запобігають виникненню цифрового авторитаризму в умовах тотальної автоматизації управлінських функцій..

У контексті фінансової стійкості дорожньої карти обґрунтовано доцільність використання державно-приватного партнерства для залучення інвестицій у високотехнологічну інфраструктуру. Окремо виокремлено роль когнітивної безпеки, яка має захищати систему публічного управління від маніпуляцій даними та зовнішніх кібер-втручань у процеси прийняття рішень.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ОРГАНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Любов Титаренко — 2025-10-24

У статті досліджено концептуально-організаційні засади ролі публічної служби у формуванні, розвитку і збереженні демократичного суспільства держави. Розкрито значимість того, що демократичні процедури адміністративних послуг надають можливість громадянам брати участь у виробленні рішень з питань загальносуспільного значення і, таким чином, залучати до управління державою громадян, легітимізуючи важливість сфери управління. Підкреслюється гнучкість концептуально-організаційних механізмів для збереження інституційної стійкості та суспільної довіри під час викликів сьогодення війною.

Окреслюючи організацію публічної влади, її інструментальну спрямованість (за допомогою демократичних процедур), викристалізовуються цінності, з приводу яких у суспільстві існує консолідація зусиль стосовно захисту цілісності України. Крім того, розглянуто значимість підтримки суспільством демократичного вибору щодо реалізації загальнолюдських цінностей в країні, стандартів і правил поведінки, які входять до практики життєдіяльності збереження і розвитку держави. Досліджено, що демократичні цінності виникають у суспільстві не тільки шляхом його закономірного розвитку (завдяки повторенню певної моделі поведінки), а й шляхом усвідомленого реагування на загрози і виклики війни, прагнення людей до втілення в життя ідеалу демократії.

Проаналізовано трансформацію організаційних підходів в публічному управлінні, відбувається визнання їх важливості шляхом забезпечення безперервності адміністративних процесів, підтримки суспільства та ефективного управління кризовими ситуаціями. Визначено напрями реформування публічної служби для підвищення її стійкості та адаптивності в екстремальних умовах. Особливу увагу приділено цифровізації публічних послуг як інструменту, що забезпечує прозорість та доступність управління навіть у зонах підвищеного ризику. Обґрунтовано, що активне залучення волонтерського сектору та громадських організацій до процесу прийняття рішень посилює соціальний капітал і згуртованість нації. Доведено, що етичні стандарти поведінки публічних службовців стають фундаментом для відновлення суспільної справедливості та подолання корупційних ризиків.

Розглянуто досвід децентралізації, який продемонстрував життєздатність місцевого самоврядування у забезпеченні життєдіяльності громад під час криз. Акцентується на необхідності запровадження інноваційних моделей комунікації між органами влади та громадянами для оперативного реагування на гуманітарні запити. Виокремлено роль професійної підготовки кадрів публічної служби, орієнтованої на стратегічне планування та психологічну стійкість у роботі з населенням. Підсумовано, що синергія демократичних цінностей та ефективного адміністрування є головною запорукою зміцнення демократичного вектору розвитку та успішної європейської інтеграції України в післявоєнний період.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС: ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МЕХАНІЗМІВ ДОБРОЧЕСНОСТІ

Марія Холод — 2025-10-24

Стаття присвячена комплексному аналізу теоретичних засад, історичної еволюції та сучасної архітектури антикорупційної політики Європейського Союзу. У роботі досліджено трансформацію підходів ЄС від реактивних механізмів фінансового контролю до всеосяжної парадигми «публічної доброчесності», що базується на принципах належного врядування. Особливу увагу приділено інституційному дуалізму між адміністративними розслідуваннями OLAF та кримінальним переслідуванням з боку Європейської прокуратури (EPPO). Авторами проаналізовано принципи відкритості, підзвітності та участі як нормативні орієнтири для розбудови довіри громадян до європейських інституцій.

Дослідження охоплює історичний шлях розвитку антикорупційної інфраструктури, починаючи від системної кризи Комісії Сантера 1999 року, яка стала каталізатором радикальних реформ. Розглянуто роль теорії «принципал-агент» в обґрунтуванні необхідності наглядових органів для подолання асиметрії інформації в багаторівневому врядуванні. Окремо висвітлено еволюцію механізмів «м’якого права», зокрема перехід Реєстру прозорості від добровільної до фактично обов'язкової моделі лобіювання. Проаналізовано вплив Директиви PIF на гармонізацію кримінального законодавства держав-членів щодо боротьби з шахрайством та корупцією. Значну увагу приділено новітнім ініціативам, таким як Директива про захист викривачів та дискусійний проект створення єдиного Міжінституційного етичного органу ЄС.

У контексті євроінтеграції України наголошено на важливості адаптації європейських стандартів не лише через технічну рецепцію норм, а й через формування культури доброчесного лідерства. Стаття підкреслює, що інтеграція України в європейський антикорупційний простір через взаємодію з OLAF та EPPO є ключовим драйвером прозорості повоєнної відбудови. Зроблено висновок, що синергія інституційної стійкості ЄС та реформаторських зусиль України є необхідною умовою для створення єдиного безпекового та правового простору, вільного від системної корупції.

ІНТЕГРАЦІЯ ГЕНДЕРНОГО ВИМІРУ В ПРОЦЕС СТРАТЕГІЧНОГО БЮДЖЕТНОГО ПЛАНУВАННЯ

Олеся Голинська — 2025-10-25

У статті здійснено теоретичне узагальнення та наукове обґрунтування підходів до інтеграції гендерного виміру в процес стратегічного бюджетного планування. Розкрито сутність гендерного підходу, уточнено відмінності між поняттями «стать» і «гендер» у контексті публічного управління. Обґрунтовано, що гендерно орієнтоване бюджетування виступає важливим інструментом забезпечення соціальної справедливості, інклюзивності та ефективності публічних фінансів. Визначено практичні та стратегічні потреби жінок і чоловіків, які формують зміст бюджетної політики та впливають на розподіл фінансових ресурсів. Систематизовано етапи інтеграції гендерного виміру в процес стратегічного бюджетного планування, що дозволило сформувати його структурно-логічну модель та окреслити відповідні інструменти реалізації. Доведено, що врахування гендерної складової в бюджетному процесі сприяє підвищенню прозорості, підзвітності та результативності реалізації публічної політики. Проаналізовано роль євроінтеграційних процесів як каталізатора впровадження гендерно чутливих підходів у систему публічних фінансів України відповідно до європейських стандартів. Виокремлено основні бар’єри на шляху імплементації гендерного бюджетування, зокрема брак дезагрегованих статистичних даних та недостатню інституційну спроможність органів влади. Запропоновано методику оцінки гендерного впливу бюджетних програм, що дозволяє виявляти приховані диспропорції у доступі різних соціальних груп до публічних послуг. Встановлено взаємозв’язок між застосуванням гендерного підходу в бюджетному плануванні та досягненням Цілей сталого розвитку в частині подолання нерівності.

МІЖНАРОДНІ ПРАКТИКИ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ

Денис Ісайко — 2025-10-25

Нагальна потреба вдосконалення національних стратегій забезпечення стійкості та адаптивності системи національної безпеки України в умовах повномасштабної російської агресії та зростаючих глобальних викликів обумовлює необхідність наукових пошуків ефективного зарубіжного досвіду для подальшого його провадження у вітчизняну практику. З огляду на вказане, метою цієї статті є здійснення компаративного аналізу міжнародних практик взаємодії органів публічної влади в системі національної безпеки шляхом систематизації останніх у сталі моделі, їх детальний аналіз, а також визначення перспектив щодо імплементації в Україну.

Автором досліджено три основні моделі взаємодії: централізовану, децентралізовану та змішану, кожна з яких розглянута з точки зору її типологічних характеристик, функціональних переваг і недоліків, а також впливу на ефективність функціонування системи національної безпеки. Зокрема, встановлено, що централізована модель характеризується жорсткою ієрархічною структурою та домінуванням єдиного владного центру. Децентралізована модель базується на розосередженні повноважень та відповідальності серед множини органів, що сприяє автономії суб’єктів та їхній широкій горизонтальній взаємодії. Змішана модель синтезує елементи централізованої та децентралізованої моделей, поєднуючи стратегічну координацію з оперативною гнучкістю. Обґрунтовано, що в умовах гібридної війни саме адаптивність змішаної моделі дозволяє найефективніше реагувати на непередбачувані загрози, зберігаючи при цьому стратегічну єдність державного управління.

Керуючись канадським досвідом, наголошено на доцільності створення Центру передового досвіду як платформи для обміну знаннями, підвищення кваліфікації та спільного пошуку профільними органами оптимальних рішень для протидії сучасним комплексним загрозам національним інтересам України. У статті також проаналізовано ризики міжвідомчої фрагментації та запропоновано нормативно-правові механізми їх мінімізації на основі стандартів країн НАТО. Додатково висвітлено роль сучасних цифрових інструментів та захищених каналів комунікації як технічного підґрунтя для оперативної взаємодії між різними ланками сектору безпеки і оборони.

Також автором акцентовано увагу на необхідності посилення дотримання принцип публічності під час взаємодії органів публічної влади у системі національної безпеки шляхом забезпечення чесного інформування суспільства про успіхи та виклики, що є запорукою внутрішньої стійкості та довіри в умовах війни. Зроблено висновок, що модернізація системи взаємодії є необхідною умовою не лише для поточної стійкості держави, але й для успішної післявоєнної відбудови та євроатлантичної інтеграції України.

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА В КОНТЕКСТІ ВІДНОВЛЕННЯ ТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ: ПІДХОДИ, ВИКЛИКИ ТА ІНСТРУМЕНТИ (англ)

Галина Капленко — 2025-10-25

У статті проведено комплексний аналіз основних підходів до формування та реалізації регіональної екологічної політики в Україні в умовах післявоєнного відновлення та переходу до моделі сталого розвитку. Висвітлено екологічні виклики, що стоять перед регіонами внаслідок збройної агресії. Автори обґрунтовують необхідність переосмислення пріоритетів екологічної політики в регіональному вимірі – від екологічного контролю до системного екологічного менеджменту. Доведено необхідність застосування механізмів стратегічної екологічної оцінки під час післявоєнного відновлення територій з метою максимального врахування всіх особливостей стану та шкоди, заподіяної навколишньому середовищу. Встановлено, що розвиток екологічної інфраструктури вимагає значних інвестицій, що є проблематичним в умовах обмежених коштів, тому доцільно залучати інвестиції, міжнародні фінансові та заохочувати бізнес і громадськість до активної участі. Проаналізовано природно-ресурсний потенціал як один з найважливіших чинників сталого розвитку. Підкреслюються функції місцевих органів влади та регіональних органів влади щодо координації дій між зацікавленими сторонами, моніторингу стану навколишнього середовища, контролю за дотриманням екологічного законодавства, забезпечення участі громадськості та залучення інвестицій в екологічну модернізацію. Автори підкреслюють важливість активної ролі місцевих громад та неурядових організацій у розробці та реалізації екологічних програм, що зміцнює елементи демократичного врядування та соціальної відповідальності. Показано, що наближення до політики Європейського Союзу створює додаткові інституційні та фінансові інструменти для реалізації принципів сталого розвитку.

MEAT GOVERNANCE: СКЛАДОВІ, НАПРЯМИ ТА ВПЛИВ НА М’ЯСОПРОДУКТОВУ ГАЛУЗЬ УКРАЇНИ

Лідія Карпенко — 2025-10-25

У статті досліджено концепцію Meat Governance (MG) як нову парадигму управління м’ясопродуктовим сектором продовольчого комплексу, що інтегрує державні, ринкові та суспільні механізми регулювання виробництва, обігу й споживання м’яса. Показано, що сучасна глобальна продовольча система потребує трансформації у зв’язку з екологічними, соціальними та етичними викликами, а м’ясна галузь виступає одним із головних чинників кліматичних змін, втрати біорізноманіття та зростання ризиків для здоров’я людини. Концепція MG, заснована на парадигмі governance, орієнтована на багаторівневе та міжсекторальне управління, що поєднує участь держави, бізнесу, наукових інституцій і громадянського суспільства.

У роботі розкрито основні складові MG – нормативну, мережеву, соціально-етичну, економічну та екологічну. Проаналізовані аргументи прихілників MG-концепції на користь її впровадження, у т.ч. еколого-санітарні, соціально-психологічні та інституційно-управлінські. Охарактеризовано інструменти політики MG, зокрема поведінкові, фіскальні, ринкові й регуляторні заходи. Проаналізовано модель “коридорів споживання м’яса” як практичний інструмент реалізації MG-концепції.

Показано, що адаптація MG-концепції в Україні може забезпечити гармонізацію м’ясної політики з Європейським зеленим курсом, сприяти формуванню спеціального господарського режиму для сталого виробництва та передбачає створення Національної платформи Meat Governance при Мінагрополітики. Зазначено, що інституціоналізація запропонованих підходів сприятиме залученню міжнародних «зелених» інвестицій та грантових ресурсів для технологічної модернізації українських виробників.

Зроблено висновок, що впровадження MG має потенціал не лише зменшити екологічний слід галузі, а й підвищити конкурентоспроможність української м’ясопродуктової продукції на європейському ринку, сприяючи переходу до етичного, здорового та кліматично нейтрального харчування.

ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТУ ВИБОРІВ З МЕХАНІЗМАМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Ганна Коваль — 2025-10-25

Практика проведення загальнонаціональних та місцевих виборів доводить існування суттєвої проблеми у виборчому механізмі, яка полягає у суперечності між публічним характером процесу адміністрування виборів та недосконалим статусом органів, що його реалізують, а також демонструє невирішеність питання належного статусу органів адміністрування виборів на державному та місцевому рівнях та численні проблеми, пов'язані з їх формуванням, якістю та відповідальністю перед суспільством у контексті професійного забезпечення інституту представницької демократії. Це тягне за собою невизначеність у питаннях методології адміністрування виборів, професійних управлінських компетенцій членів виборчих комісій, їх статусу та належної підготовки до виконання завдань та функцій держави у виборчих процесах.

Діяльність органів адміністрування виборів потребує більш цілісного обґрунтування понять «публічне адміністрування виборів» та «органи публічного адміністрування виборів» у системі науки про державне управління та адміністрування. Вирішення цього питання має ключове значення для вдосконалення механізму публічного адміністрування виборів, функціонування виборчої адміністрації та формування довіри до результатів виборів.

У дослідженні обґрунтовано публічно-управлінський характер діяльності колегіальних органів виборчого адміністрування, спеціально сформованих для виконання завдань і функцій держави, та необхідність формування методологічних основ публічного управління виборами та адміністрування виборчих процедур.

На основі використання методів міждисциплінарного аналізу інституту публічного управління виборами як політико-правового явища та предмета науки про публічне управління виявлено ознаки публічно-управлінських повноважень органів виборчого адміністрування, обґрунтовано публічно-управлінську сутність їх рішень, характер взаємодії із суб'єктами виборчого процесу та іншими органами публічного управління. Дослідження спрямоване на формування цілісного сприйняття статусу цих органів як одного з елементів системи державного управління.

За результатами дослідження запропоновано авторське розуміння сутності публічного управління виборами, яке враховує публічно-управлінський характер повноважень органів публічного управління виборами та їх політичну рівновіддаленість. Згідно з ним, управління виборами – це вид діяльності з управління виборами, передбачений виборчим законодавством, що складається з організаційних дій та інструментів колегіальних органів управління виборами, спрямованих на забезпечення прав громадян та їхніх об’єднань у виборчому процесі.

На основі проведеного аналізу передбачено поступову трансформацію розуміння виборів від законодавчо зафіксованої та чітко визначеної у часі узгодженої сукупності етапів, процедур та дій щодо легітимації певного органу влади чи посадової особи до усвідомлення виборів як постійного явища суспільно-політичного життя, що є постійним інститутом та трудомістким процесом, що потребує державного регулювання та впливу громадського управління за допомогою відповідних, специфічних методів державного управління.

МОЖЛИВОСТІ ОПТИМІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ ЗА ДОПОМОГОЮ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ: ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

Наталя Костенюк — 2025-10-25

У статті досліджуються можливості оптимізації державного управління в Україні шляхом застосування штучного інтелекту (ШІ), з акцентом на перспективи післявоєнної відбудови. У контексті триваючого воєнного конфлікту та його наслідків Україна стикається зі значними викликами у відбудові своїх адміністративних систем, забезпеченні ефективного розподілу ресурсів та покращенні надання державних послуг. У дослідженні висвітлюється, як технології ШІ, такі як алгоритми машинного навчання, прогнозна аналітика та обробка природної мови, можуть бути інтегровані в державне управління для вирішення цих проблем. Розглядаються можливості того, як ШІ може автоматизувати рутинні адміністративні завдання, покращити прийняття рішень завдяки аналітиці на основі даних та підвищити прозорість в управлінні шляхом виявлення моделей корупції та оптимізації розподілу бюджету.

Спираючись на нещодавні дослідження та публікації, узагальнюється світовий та український досвід у впровадженні ШІ. На міжнародному рівні розглядаються такі країни, як Естонія та Сінгапур, які успішно впровадили ШІ в електронному урядуванні, що призвело до підвищення ефективності та залучення громадян. В Україні такі ініціативи, як платформа «Дія», демонструють явні успіхи в наданні цифрових послуг, але повний потенціал ШІ залишається невикористаним, особливо в післявоєнних сценаріях. У статті з’ясовано невирішені аспекти, включаючи етичні проблеми, конфіденційність даних та потребу в кваліфікованому персоналі. Зазначається, що головною метою є розробка стратегій використання ШІ для покращення державного управління під час реконструкції. Основна частина дослідження представляє комплексний огляд застосувань ШІ: у прогнозному моделюванні для відновлення інфраструктури, автоматизованих державних закупівлях для зменшення корупції та системах зворотного зв’язку від громадян на основі ШІ для коригування політики. Емпіричні приклади з українського контексту, такі як використання ШІ в управлінні енергією та фінансовому нагляді, ілюструють потенційні переваги, включаючи економію коштів та швидші процеси відновлення.

Доведено, що ШІ може значним чином сприяти післявоєнному відновленню України, сприяючи стійкому, прозорому та ефективному державному управлінню. Надаються аргументи щодо того, що успішне впровадження вимагає надійної правової бази, інвестицій у цифрову інфраструктуру та міжнародного співробітництва. Перспективи подальших досліджень включають розробку спеціальних нормативних актів щодо ШІ та оцінку довгострокового впливу на соціальну рівність у постконфліктних суспільствах.

Стаття розглядає потенціал штучного інтелекту (ШІ) для оптимізації публічного управління в Україні в контексті післявоєнної відбудови. Аналізуються можливості застосування ШІ в адміністративних процесах, прийнятті рішень та наданні послуг. Обґрунтовано перспективи для підвищення ефективності та стійкості державного апарату.

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ФАКТОР ТРАНСФОРМАЦІЇ МЕХАНІЗМІВ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

Андрій Кучук — 2025-12-03

У статті досліджено вплив інноваційних цифрових технологій на трансформацію механізмів прийняття управлінських рішень у сучасних умовах. Акцентовано, що застосування Big Data, штучного інтелекту, машинного навчання, автоматизованих сенсорних систем, цифрових платформ і прогнозних моделей докорінно змінює логіку, структуру та часову динаміку управлінського процесу. Обґрунтовано, що цифрові інструменти формують нову конфігурацію управління, у якій алгоритмічні системи не лише підтримують прийняття рішень, а й задають межі можливих альтернатив, передконструюючи управлінську раціональність. Показано, що перерозподіл функцій між людиною та технологічними системами веде до формування гібридної моделі управління, що потребує чітких процедур технічного, адміністративного й нормативного контролю.

Проаналізовано ризики автоматизації, зокрема втрату варіативності рішень, ефект замкненого циклу, зниження прозорості, розмиття відповідальності та можливі суперечності між алгоритмічною ефективністю і вимогами правовладдя. Доведено необхідність збереження балансу між алгоритмічною оптимізацією та людським контролем, що забезпечує адаптивність рішень і запобігає їх механічному відтворенню. Запропоновано принцип «нормативного коректора» як механізм обов’язкової оцінки відповідності автоматизованих рекомендацій ціннісним, правовим і соціальним критеріям.

Окрему увагу приділено впливу інноваційних технологій на взаємодію органів управління із зовнішнім середовищем. Показано, що цифровізація підсилює прогнозну здатність управлінських систем, розширює можливості моделювання сценаріїв та формує нові канали комунікації з громадянами через електронні платформи. Наголошено, що ефективність використання інноваційних технологій у сфері управління залежить не лише від їх технічного потенціалу, а й від здатності інституцій формувати інклюзивні, соціально чутливі та нормативно узгоджені практики цифрового врядування.

Узагальнення результатів дозволило сформувати теоретичну модель впливу інноваційних технологій на механізм прийняття управлінських рішень, що складається з інформаційного, аналітичного, нормативного та контрольного модулів. Зроблено висновок, що саме їх взаємодія забезпечує можливість інтегрувати технологічну ефективність із вимогами раціонального й ціннісно орієнтованого управління.

ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКІ МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЦІЛЕЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Наталія Медловська — 2025-12-03

У статті досліджено публічно-управлінські механізми розвитку освіти в контексті реалізації Цілей сталого розвитку, зокрема Цілі 4 «Якісна освіта». Проаналізовано роль публічного управління у формуванні ефективної освітньої політики, спрямованої на забезпечення доступності, якості та інклюзивності освіти. Визначено основні механізми державного та публічного управління розвитком освіти, серед яких нормативно-правовий, інституційний, фінансово-економічний, організаційний та інформаційно-комунікаційний. Окрелено їх значення для впровадження принципів сталого розвитку у сферу освіти в умовах трансформаційних змін, євроінтеграційних процесів та дії правового режиму воєнного стану.

Розглянуто роль освіти як ключового чинника реалізації Цілей сталого розвитку, визначених програмою ООН «Порядок денний 2030». Проаналізовано зміст Цілі сталого розвитку 4 — «Якісна освіта: Забезпечення всеохоплюючої і справедливої якісної освіти та заохочення можливості навчанню впродовж усього життя для всіх», а також взаємозв’язок освіти з іншими глобальними цілями. Визначено актуальні виклики, які перешкоджають реалізації якісної освіти на глобальному та національному рівнях. Визначено перспективи інтеграції освіти для сталого розвитку у формальне та неформальне навчання, а також можливості модернізації освітньої політики держави.

Визначено, що якісна та інклюзивна освіта сприяє зменшенню нерівності, інноваційному розвитку та зміцненню інституційної спроможності суспільства. Особливу увагу приділено цифровізації освітнього процесу як інструменту забезпечення безперервності навчання в умовах безпекових викликів та обмеженого доступу до традиційної інфраструктури. Обґрунтовано необхідність посилення державно-приватного партнерства для залучення додаткових інвестицій у модернізацію матеріально-технічної бази закладів освіти.

Доведено, що ефективність публічно-управлінських механізмів безпосередньо залежати від рівня децентралізації та розширення автономії освітніх установ у прийнятті стратегічних рішень. Висвітлено важливість міжнародного співробітництва та адаптації кращих європейських практик для гармонізації національної системи освіти із глобальними стандартами якості. Окрему роль відведено розробці індикаторів моніторингу ефективності освітніх реформ, що дозволяють вчасно коригувати управлінські впливи відповідно до фактичних досягнень. Підкреслено, що розвиток професійної компетентності управлінських кадрів та педагогів є фундаментом для формування конкурентоспроможного людського капіталу в умовах економіки знань. Зроблено висновок, що лише комплексна синергія всіх зазначених механізмів дозволить створити стійку освітню екосистему, здатну відповідати на динамічні запити сучасного ринку праці та соціальні потреби.

СТРУКТУРНО-ЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНОГО КЛАСТЕРА

Руслан Молибога — 2025-12-03

У статті здійснений системний аналіз структурно-логічної моделі публічного управління транспортно-логістичним кластером. Автором зазначено, що така модель дає змогу узгодити інтереси держави, регіону, бізнесу та науково-освітнього середовища в єдиному просторі управління, що забезпечує ефективність і стійкість транспортно-логістичної системи. Побудована на багаторівневій ієрархії, вона охоплює макрорівень (стратегічні засади та нормативно-правові умови), мезорівень (координація між регіональними адміністраціями та логістичними хабами) та мікрорівень (інноваційні проєкти за участю університетів і бізнесу). Особлива увага приділяється механізмам адаптації системи до динамічних змін зовнішнього ринкового середовища через гнучке нормативне регулювання. Центральне місце в цій системі посідає безпосередньо транспортно-логістичний кластер як інтеграційна платформа, чиє функціонування базується на інструментах державно-приватного партнерства, цифрових технологіях та принципах «зеленої логістики». Інтеграція цифрових платформ дозволяє здійснювати моніторинг вантажопотоків у режимі реального часу, мінімізуючи логістичні витрати та часові затримки. Водночас впровадження екологічно орієнтованих стандартів сприяє зниженню техногенного навантаження на навколишнє середовище, що є пріоритетом сталого розвитку.

Європейський досвід доводить, що саме структурно-логічна організація управління є ключем до підвищення конкурентоспроможності логістичних центрів. Вивчення іноземних практик свідчить про необхідність створення спеціалізованих координаційних рад, які забезпечують діалог між усіма учасниками кластера. Зокрема, у Нідерландах це реалізується через систему «логістичних регіонів» для координації держави та бізнесу, у Німеччині — через мережеву взаємодію транспортних вузлів і наукових установ задля ефекту синергії, а в Бельгії та Франції — через функціонування потужних портових кластерів, які інтегрують розвиток інфраструктури з автоматизацією та цифровізацією перевезень. Синергетичний ефект від такої взаємодії дозволяє регіональним економікам не лише нарощувати експортний потенціал, а й залучати значні обсяги іноземних інвестицій у розвиток інфраструктури.

МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ

Наталія Піроженко — 2025-12-03

У статті обґрунтовуються ключові проблеми та шляхи модернізації системи державного управління освітою в Україні в контексті глобальних викликів, стратегічних змін та процесів децентралізації. Автори виявляють системні дисфункції, що виникають унаслідок відсутності чіткої, довгострокової національної освітньої стратегії, яка б узгоджувала міжнародні стандарти (Болонський процес, Європейський простір вищої освіти, Цілі сталого розвитку ООН), національні пріоритети та соціально-економічні реалії. Встановлено, що освітня політика часто формується епізодично, під впливом політичної кон’юнктури, що призводить до фрагментації реформ, їхньої непослідовності та хронічного «імплементаційного розриву». Особливу увагу приділено внутрішній асиметрії управлінських повноважень: незважаючи на декларовану децентралізацію, органи місцевого самоврядування отримали збільшені фінансові зобов’язання, але не в повній мірі – стратегічні повноваження, методичну підтримку й інструменти планування, тоді як центральні органи зберігають надмірний контроль над нормативно-методичними аспектами, обмежуючи автономію закладів освіти та інноваційну активність. Виявлено глибоку інституційну бюрократизацію державного управління освітою в Україні, яка зосереджена на формальній звітності й контролі, а не на стратегічному плануванні, оцінюванні результатів та управлінні на основі даних (evidence-based management). Система збору та аналізу освітньої інформації залишається фрагментованою, що унеможливлює формування єдиної аналітичної бази для прийняття обґрунтованих рішень. Також акцентовано увагу на проблемах правової бази (надмірна нормативна насиченість, внутрішні суперечності), кадрової кризи серед освітніх менеджерів, фінансової нерівності між регіонами, а також непідготовленості системи до цифрової трансформації та міжнародної інтеграції.

Автори статті пропонують комплексну, системну модернізацію системи державного управління освітою в Україні, засновану на принципах субсидіарності, мережевої взаємодії, відкритості, автономії, результативності. Серед ключових напрямів – створення єдиної національної освітньої інформаційної системи, кодифікація законодавства, розробка національної цифрової освітньої стратегії, формування професійної кар’єрної траєкторії для освітніх менеджерів, інституціоналізація механізмів громадянської участі та впровадження «вагомих коефіцієнтів» у фінансуванні.

СУЧАСНІ МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Олег Подковський — 2025-12-03

Стаття присвячена аналізу сучасних механізмів формування регіональної політики в умовах європейської інтеграції. Досліджуються новітні тенденції, виклики та можливості, що виникають для країн-членів ЄС у процесі адаптації національних регіональних політик до вимог Європейського Союзу. Особлива увага приділяється аналізу досвіду країн, що вже пройшли шлях європейської інтеграції, та визначенню основних факторів, які впливають на успішність адаптації регіональних стратегій.

У статті розглядаються особливості інтеграції регіональних політик в рамках ЄС, зокрема, через механізми субсидіарності, координації, а також фінансування через структурні та інвестиційні фонди ЄС. Аналізується роль європейських інститутів у цьому процесі та вивчаються можливості для подальшого вдосконалення регіональної політики в контексті європейських інтеграційних прагнень.

Дослідження показує, що сучасний процес формування регіональної політики є складним і багатоступеневим, адже він включає взаємодію національних, регіональних і європейських рівнів управління. Європейський Союз виступає як важливий каталізатор змін на національному і регіональному рівнях, а система управління ЄС має значний вплив на регіональні політики своїх країн-членів.

Основними інструментами ЄС є політика згуртованості та система фондів, таких як Європейський фонд регіонального розвитку (EFRR) та Європейський соціальний фонд (ESF), які забезпечують фінансування проектів, спрямованих на сталий розвиток, інновації, підвищення рівня життя населення в менш розвинених регіонах.

У статті аналізуються механізми транснаціонального співробітництва між регіонами, інтеграція європейських стратегій і принципів у національні та регіональні стратегії розвитку, а також роль партнерства між різними рівнями управління. Особлива увага приділяється принципу субсидіарності, механізмам спільного управління та системам координації між національними і європейськими органами управління.

Дослідження також розглядає вплив глобальних викликів, таких як зміна клімату та цифрова трансформація, на формування регіональних політик. Аналізуються стратегії, спрямовані на зниження викидів парникових газів, розвиток відновлюваних джерел енергії, покращення енергоефективності, а також розвиток цифрової інфраструктури та просування цифрових технологій.

У статті також розглядаються виклики, що постають перед регіонами в процесі інтеграції, такі як необхідність адаптації національних і регіональних політик до змін на європейському рівні, ефективне використання фінансових ресурсів, а також недостатній рівень адміністративної спроможності на місцевому рівні.

Дослідження завершується оцінкою ефективності механізмів регіональної політики в контексті європейської інтеграції, де основними критеріями є рівень економічного зростання в регіонах, зниження рівня безробіття, підвищення рівня життя населення, а також зменшення соціальних та економічних нерівностей.