РОЛЬ ПАСІОНАРНОСТІ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СТІЙКОСТІ ТА ЗГУРТОВАНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД ПІСЛЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ

Анотація

У статті досліджується феномен пасіонарності як ключового ресурсу забезпечення стійкості та згуртованості територіальних громад у посткризових умовах. Автор обґрунтовує, що кризові явища – від воєнних конфліктів і соціально-економічних потрясінь до пандемій та природних катастроф – вимагають від місцевих спільнот нових механізмів самоорганізації та мобілізації ресурсів. Пасіонарність у цьому контексті розглядається не лише як індивідуальна якість особистості, що характеризується високим рівнем мотивації, ініціативності та готовності до подолання труднощів, але і як колективний ресурс, що формує соціальний капітал, довіру та солідарність між членами громади.

Здійснено комплексний аналіз психологічних, соціальних і культурних аспектів пасіонарності, що в сукупності визначають її роль у процесах консолідації громади. Показано, що психологічна готовність до дії сприяє ініціативності та здатності членів громади брати відповідальність у кризових ситуаціях; соціальний капітал забезпечує налагоджену комунікацію та довіру; а соціокультурна інтеграція формує ціннісну основу колективної ідентичності. Саме взаємодія цих складових дозволяє громадам швидко адаптуватися, ефективно координувати зусилля та забезпечувати довгострокову стійкість.

На прикладах українських територіальних громад продемонстровано, що високий рівень пасіонарності сприяє активізації волонтерських рухів, реалізації громадських ініціатив, розвитку механізмів «бюджету участі» та формуванню партнерств між владою, громадськими організаціями та бізнесом. Зарубіжні дослідження підтверджують значення соціального капіталу та довіри як чинників колективної мобілізації й солідарності. Особливу увагу приділено впливу повномасштабної війни в Україні, яка стала каталізатором інституціалізації локальних ініціатив і трансформації спонтанних проявів пасіонарності у сталі управлінські практики. Така інституціалізація дозволяє громадам не лише ефективно реагувати на поточні виклики, але й закладати фундамент для стратегічного відновлення. Водночас це створює нові виклики для публічного управління щодо інтеграції цих низових рухів у загальну систему врядування.

У статті сформульовано висновок, що роль пасіонарності полягає у перетворенні індивідуальної активності на колективну силу, здатну забезпечити життєздатність громади навіть у найскладніших умовах. Для органів публічної влади важливо створювати інституційні, освітні та комунікаційні механізми підтримки цього ресурсу. Перспективи розвитку пасіонарності визначаються трьома векторами: інституалізацією локальних ініціатив, інтеграцією цифрових інструментів та міжнародною співпрацею, що відкриває нові можливості для відновлення та сталого розвитку територіальних громад у післякризовий період.