ФАКТОРИ (НЕ)ДОВІРИ ДО ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (за результатами емпіричного дослідження)

Анотація

У статті здійснено комплексне теоретико-емпіричне обґрунтування та концептуальне розмежування феноменів довіри та недовіри до представників публічної влади в Україні. Довіру й недовіру розглянуто як аналітично відмінні, автономні соціально-психологічні та когнітивні конструкти, що здатні до одночасного співіснування в індивідуальній чи колективній свідомості та по-різному структурують сприйняття інститутів публічного врядування. Доведено, що недостатня диференціація цих понять у сучасному науковому дискурсі призводить до істотних епістемологічних та методологічних похибок під час вимірювання ставлення громадян до політичних акторів.

Емпіричну базу дослідження становлять результати соціологічного опитування (N=1004, жовтень 2024 року, м. Одеса), проведеного за методом особистого інтерв’ю з комп’ютерною підтримкою (CAPI) та верифікованого шляхом порівняльного аналізу аудіозаписів. Застосовуючи змішаний дизайн (mixed-method design) та інструменти автоматизованого оброблення природної мови (NLP) на базі нейромережевої архітектури Word2Vec (W2V), авторами детально проаналізовано масив із 1697 вернакулярних (відкритих) відповідей респондентів. У результаті контекстно чутливого кодування та семантичного моделювання виокремлено й типізовано ключові оціночні схеми, крізь які громадяни вербалізують своє ставлення до Президента України В. Зеленського та міського голови Одеси Г. Труханова: сприйнята надійність, етичність, компетентність, чуйність (турботливість) та емоційна залученість (афективний резонанс).

Встановлено, що баланс оцінок Президента України є помірно критичним (баланс довіри/недовіри становить –10 в.п.), тоді як сприйняття міського голови Одеси фіксує високий рівень суспільної поляризації за майже паритетного співвідношення сил. Емпірично доведено, що логіки формування довіри та недовіри є асиметричними й не утворюють лінійного континууму: довіра конструюється переважно на емоційному рівні під впливом харизми, символічних дій та маркерів локальної чи національної ідентичності (наприклад, семантичні вузли «не втік» або «свій, одесит»), тоді як недовіра є переважно раціонально-когнітивною реакцією на невиконані обіцянки, корупційні ризики («моральна корупція») та інституційну неефективність.

Зроблено висновок, що зниження рівня недовіри в суспільстві вимагає якісно інших управлінських інтервенцій та комунікативних стратегій, ніж заходи, спрямовані на посилення довіри. Отримані результати обґрунтовують практичну необхідність упровадження змішаних методологічних підходів у дослідженнях публічної політики та практик публічного врядування задля забезпечення стійкості демократичних інститутів в умовах кризи.